Зміст статті:

  • Казахська автостоп до кордону з Узбекистаном.
  • Проходження кордону Казахстан – Узбекистан.
  • П’яні білоруси.
  • 600 кілометрів до Хіви.

І знову здрастуйте, і знову ми переходимо кордону. Цього разу з Казахстану ми вирушаємо в Узбекистан. Чому? По-перше, тому що до найцікавіших місць Казахстану – Алмати і Астани було далеко, а по-друге, так було зручніше оглядати Середню Азію. Ми подумали, що на зворотному шляху в Росію, надолужимо згаяне після Киргизії.

до змісту ↑

Казахська автостоп до кордону з Узбекистаном.

Зараз же, покинувши дім гостинних друзів Рафаеля, з ким вдалося побувати на самій незабутньою риболовлі, ми сиділи в першому-ліпшому транспорті – “вахтовке”. На ній вдалося подолати не більше 80 км. Дуже незвично їхати казахських степах, коли за вікном майже напівпустеля з верблюдами, жующими колючий чагарник. Зовсім забуваєш, де знаходишся.

Ще незвичніше стояти на добре асфальтованому перехресті з таким же пейзажем навколо, де нас висадили, і вдивлятися в обрій в очікуванні чергової попутної машини.

Якось туго тут було з вільним транспортом, ледве вдалося зупинити “уазик”, забитий під зав’язку різним барахлом. Вмовили водія підкинути нас у бік Бейнеу на одному сидінні до тих пір, поки не зустрінемо поліцейських. Останні чергували як на зло всього за 20 км до потрібної точки. Довелося вилазити і далі топати пішки.

Коли ми порівнялися з біло-блакитною машиною, звідти з цікавістю на нас подивилися дві пари очей у формі.

— Звідки це ви крокуєте? – почув я у нашу сторону.
— Подорожуємо по Казахстану, самі з Росії, – відповів я.
— Пішки чи що?
— Як вийде, коли пішки, коли на попутній машині.

На секунду чоловіки задумалися, а потім несподівано запропонували повезти по дорозі до першої “чайхани”. Ми відмовлятися не стали, тільки це відстань виявилося зовсім маленьким. Але навіть за цей короткий проміжок часу, допитливий мозок поліцейських не заспокоювався. Вони намагалися з’ясувати, чи легально ми перетнули кордон і чи немає у нас наркотиків чи зброї. Навіть якщо б воно у нас і було, дуже нерозумно очікувати ствердну відповідь :).

Обіцяна “чайхана” здалася через 6 км, де нам довелося знову спішитися.

Чисто з цікавості ми завітали з Милою всередину, щоб дізнатися ціни. Останні сильно кусалися (порція місцевої їжі не менше 150 руб.) і ми вирушили далі по дорозі.

До міста Бейнеу дісталися на черговий “буханочке”. Половину довелося йти пішки. І чим далі ми йшли від центру, тим гіршою ставала дорога. Здивувало те, що на одній з вибоїн з протилежної смуги дороги зупинилася машина з узбецькими номерами, щоб дізнатися, хто ми і куди йдемо. По завершенні діалогу водій протягнув у подарунок цілу пляшку води в подарунок. Середня Азія мені починала подобатися все сильніше.

Вже майже на виїзді з міста, де спостерігалися глибокі ковбані, нам вдалося зупинити фуру з латвійськими номерами. Якого ж було наше здивування, коли за кермом виявився білорус. Він йшов у зв’язці з ще однією машиною, але взяв нас обох в одну кабіну.

Їхали білоруси далеко, везли американський вантаж до Афганістану, і як раз з перетином узбецького кордону. Так що нам було по дорозі.

Дорога тільки зовсім тут була погана, але це не заважало влаштовувати справжні перегони на фірах, піднімаючи стовпи пилу.

Навіщо було влаштовувати таке “тяжелогрузовое” ралі? Просто на кордоні з Узбекистаном хлопцям доведеться простояти не менше двох діб, тому першість у черзі має значення. Зате на прикордонний пункт прибутку ще засвітла.

до змісту ↑

Проходження кордону Казахстан – Узбекистан.

З боку Казахстану у нас проблем і затримок з прикордонниками не виникло. Єдиний нюанс, у нас попросили закордонний паспорт (якщо ви пам’ятаєте, то в Казахстан з Росії ми в’їжджали по російському паспорту, тому штамп про в’їзд нам не ставили), щоб поставити штамп про виїзд. Це робиться тому, що узбецькі прикордонники не розуміють, яким чином без штампу можна опинитися у них на пропускному пункті. Так, щоб заїхати в Узбекистан, необхідний саме закордонний паспорт.

Коли ми підійшли до узбецького прикордонного пункту, в очі відразу впадає величезна юрба людей з однієї (на вході), що з іншого боку (на виході). Я дещо як з’ясував, що потрібно зробити перш, ніж відправитися на пропускний пункт.

1. Отже, спочатку необхідно взяти декларацію (на кожну особу), де необхідно вказати всю готівку, наявну у всіх валютах на руках аж до копійки або цента. Це потрібно зробити для того, що якщо при перевірці на виїзді з країни виявлять зайві гроші, існує ймовірність попрощатися з ними назавжди. Так само вказати в декларації всі цінні речі і кількість сумок (не вага, а саме кількість).

2. З заповненими деклараціями встаємо в чергу на пропускний пункт. Нам “пощастило” в той день тим, що ми потрапили в самий сезон, коли багато узбеки поверталися додому із заробітків. Тому назвати стовпотворіння біля дверей чергою було досить складно. Тут ніхто нікого не пропускає, навіть дівчат тіснили величезними баулами до стінки. Як кажуть: “хто перший встав, того і тапки”, готуйтеся попрацювати ліктями. Ситуація загострюється ще й тим, що самі прикордонники абсолютно нікуди не квапляться. Вони можуть всієї натовпом розглядати “підозрілу” декларацію якогось узбека, залишивши інші пости порожніми, а злий чергу у тривалому очікуванні.

3. Коли через годину або два ми опиняємося біля столу перевіряючого, він просто забирає декларацію, ставить на ній печатку і попутно задає питання типу “куди їдете?”, “що хочете подивитися в Узбекистані?”, “звідки ви?” і т. д. загалом, все як завжди.

Ура! Болісне проходження узбецького кордону можна вважати завершеним. Однак, не варто рано радіти, адже до найближчого населеного пункту звідси аж 500 км млявою степу. Природно, безглуздо намагатися заробити на цьому гроші. Так що на виході доведеться відбиватися від таксистів.

до змісту ↑

П’яні білоруси.

Не дивлячись на пізній час, ми не втрачали надії спробувати поговорити з ким-небудь з фурщиков, які пройшли кордон. І нам знову пощастило, на наших очах з воріт в купе з легковиками, обвішаними лахами і розібраними велосипедами, виїхало дві фури з латвійськими номерами, напевно знову білоруси.

Я підійшов до однієї з машин і запитав водія, чи зможе він нас взяти до найближчого населеного пункту. Той насторожився і відразу ж запитав, чи немає у нас зброї. Ми посміхнулися і сказали, що в Росії це підсудна справа. Вже більш рівним голосом беларус парирував, що у нього якраз є. Напевно, налякати хотів, та не вдалося, відмовлятися від свого прохання я не мав, навіть якщо б у нього під подушкою був кулемет.

Машин знову було дві, і вони припаркувалися на узбіччі в очікуванні третьої з “хохлом” за кермом. Але, останній все ніяк не виїжджав з прикордонного пункту, і навіть не відповідав по рації. Тому, білоруси, щоб скоротати час, вирішили трохи випити перед сном.

Трохи – це, звичайно, слабо сказано, коли з холодильника з’явилася ціла пляшка горілки.

Я не прихильник їзди з п’яними водіями. Однак, за вікном вже стемніло, “хохол”, на зв’язок так і не виходив, білоруси не збиралися їхати сьогодні більше 20 км до стоянки, а у нас все одно не було вибору. Не будеш же ночувати в холодній пустелі, коли на 500 км жодної живої душі.

Ми, правда, захвилювалися, коли після випитої пляшки горілки, білоруси завели мотор і вирішили проїхати до стоянки 20 км. Але, наш водій їхав з такою маленькою швидкістю, що на велосипеді, напевно, можна було його обігнати. До того ж “зустрічки” практично не спостерігалося, і я трохи заспокоївся.

Коли ми досягли стоянки, нас з Милою зовсім відпустило, а на зв’язок нарешті-таки вийшов українець. Мужики вирішили сходити в кафе, ще повечеряти, ми ж залишилися в машині. Не дивлячись на те, що водій запропонував переночувати в його кабіні на другій полиці, довіри до нас він все одно не відчував, тому на всяк випадок забрав один з наших паспортів.

А по приходу включив фільм на своєму ноутбуці на сон прийдешній. Тільки я починав йти в царство Морфея, як беларус мене смикав і питав, сплю я чи ні. Я вже думав плюнути на все і поставити намет поруч з фурою, якщо він так боїться, але раптом почув рятівний хропіння. Вимкнув ноутбук, загорнувся в спальник і теж через 5 хвилин заснув.

до змісту ↑

600 кілометрів до Хіви.

Вранці протверезілий беларус дістав звідкись припасений кавун, який на сніданок пішов “на ура!”. Після чого ми знову вирушили в дорогу.

Узбецька напівпустельна дорога мало відрізняється від Казахської, ті ж степу і сплячі водії рідкісних зустрічних автомобілів. Хіба що вибоїн більше.

На середині шляху білоруси зупинилися біля придорожнього кафе, щоб перекусити. Нас теж пригостили за компанію юшкою і смаженою рибою.

За час їзди до Беруні ми встигли багато про що поговорити з далекобійниками. Ці, до речі, так само як і попередні везли опечатаний американський вантаж.

— Раніше на узбецьких дорогах орудувала ціла банда, – ділився далекобійними “казками” водій, – тому багато боялися сюди вантажі возити. Поки не стали фури опечатувати.
— Що значить опечатувати? – задала зустрічне питання Міла.
— А те й значить, що ні я, ні узбецький “мент”, ні навіть прикордонник не має права відкривати опечатані двері. Як тільки друк відкривають, про це відразу стає відомо замовнику і тоді тю-тю… вважай безкоштовно працював і далі можна не їхати. Та ще й начальство отримає прочухана.
Так от коли ця банда розкрила за незнання пару таких опечатаних машин, американський уряд відразу почало розслідування, від чого і чому. А потім дали прочухана узбецьким “шишок” за те, що не можуть у себе в країні за порядком стежити.
Після цього, коли банда налетіла на чергову фуру, там в кузові загін “омону” сидів. Як розрізали кузов, так і полягло 5-6 чоловік. Тепер по Україні їздити безпечніше, ніж по самій Америці, – засміявся беларус, – правда тепер від поліцаїв життя немає. Інший раз їдеш додому порожнім, набереш повний кузов дешевих динь або арбузов, так ці гади майже через кожні 100 км “пасуться”, кожному доводиться “мито” платити. Ось і виходить вантаж майже золотим. Так… для себе кілька штук беремо і ладно.

І дійсно, на дорогах дуже часто зустрічалися не тільки поліцейські пости, але і просто “ховаються в степу” автомобілі охоронців порядку. Головне, що нас не чіпали і ладно. Бувало, попросять посвідчення особи, сунешь їм закордонний паспорт, вони покрутять його так і сяк, ні персональну сторінку знайти не можуть, ні штампи, смішні.

Загалом, за розмовами й день майже пролетів. До Беруні дісталися години до 5 вечора. Відрізок до Хіви підібрав порожній туристичний автобус, ми навіть здивувалися, довіз прямо до старого міста. Але, про те, якими багатий пам’ятками маленьке містечко Хіва ми обов’язково розповімо наступного разу. Будьте на зв’язку!

ДЕШЕВІ АВІАКВИТКИ

Мультипоисковики Aviasales і Skyscanner шукають квитки по всім авіакомпаніям. Оптимально шукати на один і той же напрям у обох, а купувати там, де дешевше. Дізнайтеся також про секрети пошуку дешевих авіаквитків.

ТУРИ ЗА ЦІНОЮ ПЕРЕЛЬОТУ?

Це можливо! З пошукачем турпутівок level.travel. Гарячі пропозиції за всім туроператорам, легкий пошук і покупка.

ЖИТЛО В ПОДОРОЖІ

Roomguru — пошук кращих цін на готелі в усіх головних системах бронювання. Максимальна економія на житло. Дивіться також поради — як знайти недороге житло.

ВИГІДНА СТРАХОВКА

Cherehapa — порівняння і вибір кращих умов страхування своєї подорожі. Поліси за діючими тарифами найбільших страхових компаній і навіть дешевше!