Зміст статті:

  • В центрі міста Трабзон.
  • Чому у подорожі я не люблю мати справу з молоддю.
  • Як потрапити в готель безкоштовно – спецкурс для початківців.
  • Згадати, що значить бути цивілізованим туристом…
  • …і забути про це.

Я знаю, що багатьом нашим читачам цікавий процес автостопу, так сказати, в подробицях. Я намагаюся писати про це найголовніше, але все одно, можливо не надто багато часу приділяю кількістю машин, нас підвозили, поведінці та розмов з водіями, навіть думки свої не завжди озвучую при сформованих ситуаціях. Напевно, не хочеться, щоб у статті “слишкоммногабукаф”. Сьогодні я вирішив виправити ситуацію та докладно описати наше переміщення автостопом з Трабзона Тунджелі. По-перше, тому що часу це зайняло пристойно, а по-друге, тому що попутно ми вперше потрапили в готель БЕЗКОШТОВНО! Виявляється, і таке можливо.

до змісту ↑

В центрі міста Трабзон.

Раз вже візу в Іран ми вирішили не отримувати, а у нас ще півдня в запасі, то можна пройтися центральними вулицями Трабзона, хоч я і не думаю, що в цьому приморському місті є щось особливо цікаве.

У міста дуже цікаве розташування: берег моря плавно переходить в пагорб, на якому і помістилася велика частина Трабзона. Якби не той дідусь, який підкинув нас відразу до консульства Ірану, знаючи короткий шлях, то ми до вечора його не знайшли. Всі вулиці мало того, що в гірку, так ще й вузькі, я навіть не знаю, як тут можна на транспорті переміщатися.

І все таки ми вийшли на центральний проспект, де було дуже багато народу. Пару годин прогулялися, подивилися на вітрини магазинів, і стали згадувати, яким же шляхом нас сюди завезли, так як він був реально коротким.

Але пам’ять – штука така… не постійна і довелося топати по головній автостраді. Тут теж були свої бонуси, наприклад, один добрий дядечко пригостив нас зефирным тістечком з пекарні.

до змісту ↑

Чому у подорожі я не люблю мати справу з молоддю.

Потім нам набридло тупо йти, і ми вирішили прямо в місті зайнятися автостопом. Ясна річ, що велика частина машин не зупинялася, хоча потік був ідеальним (не занадто багато і не занадто мало машин), але ми таки дочекалися того моменту, коли перед нами відчинилися двері невеличкої вантажівки. За кермом і поруч двоє хлопців років по 16, думав грошей попросять, ан ні, пронесло. Доїхали до заправки, все добре, і тут хлопчина на кривому англійською, додаючи жести, заявляє, що йому б непогано підкинути грошенят на бензин.

Послали ми цих хлопців подалі, бо з таким розкладом можна на автобусі доїхати. Довелося вилазити, сказавши від усієї душі “тешекюлер” (турец. “спасибі”). Правда, в останній момент хлопці відчули себе по-дурному і просили повернутися, але я вирішив не випробовувати долю двічі. Воно й на краще, тому що далі нас прихопив якийсь мужичок, шкода тільки довезти не зміг навіть до макове поле, де ми буквально вчора милувалися скельним монастирем Панагія Сумела.

І знову “з простягнутою рукою” на трасі. Гальмує шикарний “труну” чорного кольору, я навіть очам не повірив, заглядаю всередину, а там знову молодь. За весь час подорожі автостопом я зробив висновок, що молодим краще не сажаться в машину. У них ще грає дитячий егоїзм, так і життя вони не знають, тому допомоги від них чекати точно сенсу немає. А якщо вони вирішили підвезти, значить їм від нас щось треба (сигарети, гроші, розваги та інше). Ось і зараз я розумів, що неповнолітніх на крутій тачці нехай і не потрібні гроші, але і особливої допомоги від них не дочекаєшся, добре, якщо довезуть до місця. Почав відмовлятися, але хлопці були наполегливі і активно обіцяли довезти, куди зможуть, без грошей. Ок, хоч перевал проїдемо.

З початку хлопці сміялися і озиралися на нас, ніби виграли великого плюшевого ведмедя на атракціоні, періодично жестами щось запитуючи. А потім, як я і думав, ми їм набридли, так що залишок шляху проїхали дивлячись кліпи на вбудованому моніторі салону. Кліпи, треба сказати, зовсім не для мусульманської країни. Мабуть, хлопцям тут можна все. Головне Мілу не чіпають”, а так хай що хочуть роблять :). І висадили нас раніше часу, хоча я домовлявся далі.

По трохи, трохи, ось ми і в Гюмюшхане заїхали, точніше завіз нас черговий водій, судячи з сонечком на стеклах і дитячому кріслі на задньому сидінні – батько сімейства. Чоловік тихий, скромний, навіть не став намагатися розмовляти з нами, ні жестами, ні по своєму, просто подзвонив другові, який знав англійську, і ми домовилися про місце, де нас висадять.

Гюмюшхане виявився занадто великим населеним пунктом, щоб у ньому затримуватися, особливо на ніч. На всякий випадок ми підняли руку і практично відразу нас забрала чергова легковик. Чоловік їхав далеченько, тому я молився, щоб ми встигли вийти до того, як сонце зовсім сяде.

Останньою зупинкою було місто Келкит, де ми за звичаєм вийшли в самому його початку. Ну і вітрисько тут був, по мірі заходу сонця, я почав замерзати, так і Міла теж.

Так-с, що ми маємо? з одного боку напівгола степ, а з іншого поля, де видніється парочка дерев. Спочатку спробуємо удачу на зуб у місцевого населення, бо в такий вітрисько ставити намет не хотілося зовсім.

З усіх більш чи менш зручних місць, яке захистило від вітру був малесенький заріс двір одноповерхового будинку. В його двері я і постукав. Тиша. Я знову постукав, і знову тихо, хотів було вже йти, як почув шурхіт. Двері відчинились і на порозі з’явився молодий турок. Я як міг, жестами із застосуванням всіх своїх мізерних знань у турецькому, пояснив хлопчині, хто ми і що хочемо. Той мовчки вислухав, а потім коротко відповів по-англійськи – “no” і закрив двері. Мде, доведеться йти в ті самі дерева за полем.

до змісту ↑

Як потрапити в готель безкоштовно – спецкурс для початківців.

По дорозі на балконі однієї з багатоповерхівок, яких тут було в дефіциті, я побачив дідуся, з цікавістю розглядає “самотньо блукаючи” туристів. Ми порівнялися з балконом і я повторив спробу з’ясування питання, де тут можна поставити намет. Дідок тільки плечима знизав, але зате задовольнив свою цікавість, дізнавшись звідки ми і куди їдемо.

По трасі в зворотному напрямку стало ще холодніше, тому що сонце вже сховалося і небо ледве висвітлювалося його променями. До того ж ще й стежку до дерев було знайти не легко. Осторонь від нашого наміченого маршруту стояв самотній будинок, у вікні якого показалася чоловіча постать. Мені не хотілося витрачати на нього час, але, щоб не було проблем, так як з німим питанням в очах чоловік вже встиг вискочити на вулицю, я підійшов до нього, щоб пояснити “якого біса ми тут робимо”.

Поки спантеличений нашої ночівлею чоловік чухав потилицю, я раптом почув з боку дороги крики. Ми з Милою повернулися і побачили жінку з двома дітьми, біжать зі всіх ніг. Цікаво, за ким це вони, чи від кого? Діти обігнали запутавшуюся в довгій спідниці літню даму, і згорнули по полю в нашу сторону. Стривайте, так це вони за нами біжать чи що? Такого я ще не бачив, цікаво, що їм потрібно. Чоловік теж з подивом дивився на прибулих гостей.

Діти, хлопчик і дівчинка добігли до нас і встали в сторонці боязко, з цікавістю роздивляючись, а тут і бабуся (якщо судити за віком) приспіла. Ледве переводячи дух, вона розмахувала руками і все повторювала “шакали, шакали”. Які шакали?! Ми чтоль шакали? Вона люто мотала головою і жестами показувала, щоб ми йшли за ними, періодично підносячи руку до рота.

Щось я зовсім не зрозумів логіку, вони нас хочуть нагодувати, і тому бігли за нами з криками “шакали”? Або вони до того, що нас “шакали” з’їдять? У будь-якому випадку зараз було не до їжі, і курдські традиції “нагодувати і вигнати на вулицю” ми вже на собі випробували. Поки не темно, треба собі нічліг вибити, я майже вмовив діда поставити намет біля його будинку. Але, жінка наполегливо просила нас піти з нею, так наполегливо, що навіть дід вже до них підключився. Блін, добре, що даремно вони кілометр за нами гнали? Підемо, раз просять, хоч погреемся і поїмо нормально.

Нас привели в квартиру звичайного багатоповерхового будинку, де зустріли інші члени сім’ї. Один з чоловіків знав французьку, але коли ми йому відповіли, що володіємо тільки англійською, він навіть трохи засмутився.

І знову нас нагодували по-королівськи, голубці, салати, йогурт, смажені овочі, фрукти. Після ситної вечері всі стали з’ясовувати, як же нам спілкуватися. Найбільше їх цікавило питання нашого нічлігу. В результаті взяли ноутбук у сусідів і сіли прямо на сходовому майданчику, бо тільки там ловив інтернет, щоб дізнатися один про одного побільше через онлайн перекладач.

Звідти я дізнався, навіщо жінка з дітьми бігли за нами, виявляється в них тільки пройшла служба (вечірній намаз), після якої всі сідають за стіл і запрошують інших. Побачивши нас з балкона, жінка намагалася кричати і кликати нас в гості, але ми були дуже захоплені пошуком місця для намету, що не чули цього, а може сильний вітер теж зіграв з нами злий жарт, несучи її заклики в бік. Коли ми пішли в сторону лісу, жінка злякалася, що нас можуть “з’їсти” шакали, у великій кількості мешкають в цих районах. Я чув про шакалах, але не пам’ятаю, щоб вони кидалися на людей, хіба що взимку?

Від нас же вони дізналися, хто ми, що ми, звідки і куди прямуємо. Як я і думав, залишати нас у себе вдома ніхто не горів бажанням, однак, на мій подив, вони почали вирішувати питання, як же нам допомогти з цим, запропонувавши спочатку поставити намет у внутрішньому дворі, де є високі стіни.

Всією юрбою ми спустилися вниз, щоб подивитися майданчик, нас з Милою все влаштовувало, тільки от вітром на високі стіни паркану було все одно, він навіть у цьому вузькому просторі відчував себе привільно. Побачивши улетающую з рук намет, господарі запропонували нам заночувати в під’їзді під сходами. Я знову подивився місце, чисто, тепло, вітру немає, вхідні двері на замку, краса, та й тільки. Але тут думки членів сім’ї розділилися, особливо “бунтували” жінки, обурені такою пропозицією гостям. Через деякий час суперечок до нас приєдналися друзі сім’ї, які запропонували відвезти нас у готель без плати. Ми всіляко відмовлялися, кажучи, що нам і тут зійде (і це правда), але вони не хотіли нічого слухати. Та й складно слухати те, що не розумієш :). Щоб зупинити цей “бедлам” у дворі, так як вже страшенно хотілося спати, ми щиро віддячили сім’ю і погодилися на готель. Так, ось саме таким чином ми і потрапили в готель з номером за 30$ безкоштовно.

Зрадівши такому повороту сюжету, спати ми, звичайно, відразу не пішли, а пішли прати все, що можна і відмивати з себе бруд турецьких доріг. Сушарка знайшлася за вікном на терасі, правда вихід туди був через сусідню кімнату, але судячи по пилу на предметах, там давно нікого не було. Я не довго думаючи, відкрив наше вікно, переліз на терасу і поставив сушарку ближче до нас, розвісивши там “наше рідне”.

Вночі ми спали, як убиті, міцно і без ніг. Зате вранці були бадьорими і веселими. Адміністратора внизу я не знайшов, думаючи випросити у них сніданок, тому пішли по-англійськи, не попрощавшись. Пройшли по мосту повз мечеті і на вихід з міста.

до змісту ↑

Згадати, що значить бути цивілізованим туристом…

Дивно, начебто вже 10 ранку, а машин навіть у місті майже немає. Я встиг потрясти сусідній поруч з нами абрикос, щоб доповнити сніданок, а машин так і не додалося. А ті, які і були, зупинятися не хотіли, “може місцеві” – подумав я вголос.

І раптом абсолютно дивним чином перед нами зупинився напівпорожній туристичний автобус до Ерзінджану. Я відразу водієві показав руками, що грошей немає, той і не думав їх просити, просто махнув рукою, щоб залазили. Круть, тепер ми відчули себе звичайними туристами після гарного номери в готелі у відповідному автобусі…. тільки безкоштовно :). Так, автобус непоганий, тільки тягнеться, як черепаха, тепер я зрозумів, чому я люблю автостоп. І вираз типу “автостоп потрібно багато часу” для мене тепер є більше брехнею, ніж істиною.

Десь в обід ми прибули на автостанцію Ерзінджану. Водій так-то говорив, що вони і далі поїдуть, але я чемно відмовився, подумавши, що встигну два рази досягти Тунджелі перш, ніж він рушить з місця.

до змісту ↑

…і забути про це.

А далі ми за звичкою доїхали на фурі до повороту на Тунджелі, і у нас залишався останній відрізок. Тут же на повороті я помітив цілу ескадру товаришів у формі і з автоматами, поруч танк стоїть, все як годиться. Хлопці “шмонали” весь проїжджаючий повз транспорт, тільки от ми без коліс. А на нас навіть не глянули, ось як. В честь такої події можна піти нарвати собі абрикосів поруч з танком :). Ні, ніхто і у вус не подув, добре, тоді їдемо далі.

І знову фура, точніше бензовоз, я навіть здивувався, зазвичай ці хлопці не підвозять попутників, їм заборонено. Мабуть водія цієї машини закони не писані. А нам в цілому все одно на чому їхати. Фури тим хороші, що там місця багато, висока посадка, огляд шикарний, чого ще бажати? А, так, ще б водила не витріщався на Мілу, було б супер. Поки в процесі їзди мене заколисало, і я кимарил на нижній полиці, цей кадр встиг Милі запропонувати зупинитися на узбіччі і похлюпатися в блакитних водах річки, вздовж якої ми їхали майже всю дорогу до Тунджелі. Ну як вона ще могла відреагувати? Не бити ж його тапками по голові, машину то хто буде вести? Зробила вигляд, що не зрозуміла і на цьому все закінчилося.

А ось і красень Тунджелі, а там і озеро. Цікаво тільки, де хлопці зупинилися, і взагалі тут вони? Та й сам фестиваль курдської етнічної музики де буде теж цікаво. Ех, знав би я, що нам з водієм до фестивалю ще пару кілометрів шляху, то не вийшли б ми з машини раніше часу. Що тепер робити, підемо по жарі пару кілометрів.

ДЕШЕВІ АВІАКВИТКИ

Мультипоисковики Aviasales і Skyscanner шукають квитки по всім авіакомпаніям. Оптимально шукати на один і той же напрям у обох, а купувати там, де дешевше. Дізнайтеся також про секрети пошуку дешевих авіаквитків.

ТУРИ ЗА ЦІНОЮ ПЕРЕЛЬОТУ?

Це можливо! З пошукачем турпутівок level.travel. Гарячі пропозиції за всім туроператорам, легкий пошук і покупка.

ЖИТЛО В ПОДОРОЖІ

Roomguru — пошук кращих цін на готелі в усіх головних системах бронювання. Максимальна економія на житло. Дивіться також поради — як знайти недороге житло.

ВИГІДНА СТРАХОВКА

Cherehapa — порівняння і вибір кращих умов страхування своєї подорожі. Поліси за діючими тарифами найбільших страхових компаній і навіть дешевше!